Жили - були…

– Як? І я оце буду стояти на підвіконні якихось селюків та розважати їхніх дітей своїми балачками? Або, ще краще, якщо ця тупоголова юрба спалить мене разом з тобою? Ні! Це якась безглуздість. Давай, як завжди, я виберу шлях і вшиваймося звідси…
Моя подружка була розлючена, тому її різнобарвне волосся, зібране у два хвостики, настовбурчилося. Вона знову почала тиснути на мене, щоб я відмовився від останнього рішення…
– Якщо ж ти мене не послухаєш, то, уяви тільки, що буде зі мною! Навіть якщо мене не знищать, то скільки мені жити? До кінця осені? Як будь-якій звичайній квітці? До речі, це ти винен, що я квітка! Ти, ти, ти!
Знову почалися ці нарікання! Вкотре вона повертається до мого невдалого експерименту. Тоді, три роки тому, мені видалася геніальною ідея переселення людської душі у якусь річ. Я вирішив почати з переселення душі до живого організму. І цим організмом була квітка. Адже вона любила квіти. Єдине, що я не врахував, це те, що людина помре від нестачі душі. І моя подружка, склавши руки-листочки, докірливо дивилася на мене, а потім, врешті зрозумівши мою похибку, уже заверещала не своїм писклявим голосочком.
Ось і зараз вона склала листочки та гнівно повторювала мій прорахунок. А потім почала ображати мене:
– Теж мені, професор-недоучка! Дивно, що я була в тебе асистенткою!.. Та й зараз є. Проте, якби ти не зробив мене квіткою, я б припинила допомагати тобі у твоїх божевільних дослідах! Нащо я погодилася стати тоді піддослідною!
Роздався гул, і вона затихла. Селяни знайшли чи дістали звідкись колоду і тепер намагалися знести мої двері. Стіни моєї башти тряслися.
– Чаклун-горевісник, – відразу озвалася вона після стуку.
Це прізвисько боляче зачепило мене. Його мені дали мешканці якогось містечка; містечко давно вже стерлося в моїй пам’яті, а прізвисько мандрувало зі мною.
– Я не чаклун! Я кандидат фізичних наук!
– Говори побільше! Ти був кандидатом у своєму світі. А тут ти – чаклун, адже це ти запроторив себе й мене у цей відсталий середньовічний світ. А чому ми сюди втекли? Бо тебе навіть у власному світі готові були насадити на палю за всі твої чортові винаходи! От нащо було створювати прилад для переміщення на іншу планету, коли він залишався на твоїй рідній?
– Я ж казав – я прорахувався трішки у системі, тому прилад залишився на місці…
– І ми застрягли тут. Та ще й ти збожеволів.
– Я не збожеволів.
– А нащо тоді пропонуєш дочекатися заляканих і між тим розлючених селян?..
Вона не могла зрозуміти марність кожної втечі, яку ми повторювали не вперше. Та й як можна чогось вимагати від квітки, навіть якщо я створив їй щось подібне до мозку та голови на стеблинці? Я давно усвідомив, що як не тікай – від світу не втечеш. І який сенс штучно продовжувати за допомогою апаратури своє життя, коли воно не має ніякої цілі. І в наступному селищі будуть згодом штурмувати мою башту – гібрид обсерваторії та лабораторії. І знову я вирушу далі… А куди, врешті-решт?
– А хто мені хвостики буде зав’язувати? – незворушно продовжувала моя квітка, наче й не помітила моєї задумливості. – А хто митиме моє волосся? Розчісуватиме його? А хто мені подовжить життя? Точно не ті селюки; їм все рівно: зів’яну я сьогодні чи зможу прожити хоча б сто років. Я ж насправді не багаторічна рослина – ти мене в однорічну вселив. І обіцяв мені життя мінімум на сто років, і, я знаю, в тебе є декілька способів, як змитися звідси…
Знову гупання дерева об мою металеву браму. Чи брамочку – вона не дуже велика.
Я уважніше придивився до квіточки. Вона мала рацію: я передбачив декілька способів зникнення звідси. Шість підземних, три наземних і один – повітрям. Та, може, я втомився, може, повірив у безнадійність вештання по всій планеті, яка, хоч і неосяжна, має свій кінець – мені було не до снаги починати нову подорож.
– Досить тобі сперечатися. Краще візьмеш мене і ми вирушимо до якогось, мабуть, ліску. Людей буде поменше, та і я почуватиму себе там ліпше. Ти ж – викинеш ці дурнуваті думки про очікування розлюченої юрби, яка з задоволенням роздере тебе на шмаття, аби не турбуватися можливою загрозою їхньому буденному життю. Чи не так, мій чаклуне-горевіснику?
Квітка чарівно посміхнулася своїм неприроднім фарфоровим лицем. Я любив, коли вона посміхалася. Так, дуже любив.
– Ти куди?!
Я чув позаду її вереск і прямував сходами на гору. На вершині моєї вежі мене чекав дирижабль. Вже в повітрі я побачив, як люди знесли мою браму.
Квітка почула ще більший гул, ніж був до цього. Вона розуміла, що двері не витримали, хоч як не були укріплені. Стіни почали трястися від квапливих кроків, які ставали все ближче. У залу ввірвалися селяни і застигли, помітивши її.
– А, привіт. Я знаю, що ви любите казки. Хочете я розповім про зрадника- чаклуна, який покинув свою квіточку?
Спершу люди ошелешено мовчали. А потім хтось вигукнув:
– Це диявольське створіння чаклуна! Знищимо його!...
Раптом я відчув, що радіозв’язок з моєю асистенткою обірвався. Отже, її вбили, і тепер я остаточно залишився один в усьому Всесвіті... Мені знову спала на думку вся безглуздість моїх вічних поневірянь.
Ні! Від світу втекти ще можна! А від себе не втечеш... Такий висновок, котрий я збагнув лише тепер, наче обпалив мене зсередини. Я похитнувся, настільки шокуючою була для мене ця думка, і перехилився через поручні дирижабля, що летів на висоті…

Норовливий комп
Мої пальці швидко переміщалися по клаві, друкуючи текст українською мовою. Раптом на екрані почали з’являтися арабські літери. Я насупилася та перестала друкувати. Але літери продовжували з’являтися без мого втручання.
– Я що тобі – араб?! – не витримав такого зухвальства, вигукнула я.
– Ні, – турок! Літери не бачиш?
Я застигла лише на хвильку. Мій комп заговорив? Цікаво, а ноут теж балакати навчився? Єдине, що я точно знала, так це те, що мене зовсім не здивував такий вибрик. Епоха комп’ютерних технологій – нічого не здивує…
Кутик мого рота поліз угору, утворюючи криву усмішку. А як ти зреагуєш на це, дорогенький… Я натиснула команду «друкувати». Що ж, моя друкувалка невесело загуділа, пожираючи папір. Натомість з іншого її боку не вийшов друкований текст, а клапті! Так, клапті того самого паперу, який вона зжувала! Я розлютилася, та, перед тим як гамселити ногами свою друкувалку, вирішила перевірити свій комп на живність. У мене на варті стояв «касперський». Чому він не бив тривогу? Відкривши вікно антивірусу, я обурилася ще дужче. З монітора на мене дивився жовтолиций раб та показував язик. Смайл! Він був яскраво-червоний. Може, хворий? Я закрила вікно «касперського», проте жовтолиций раб залишився.
– А вибачення попросити? Нє? – зневажливо подав голос комп.
– Що за «нє»? у такого червоноязикого нахаби я не буду просити вибачення! І не буду його приймати!..
– А куди ти подінешся? Ти ж працювати не зможеш.
– А я до ноута піду!
Я вдарила ногою по кнопці запуску. Комп погас разом зі своїми зухвальствами.
– Щоб я ще таке витримувала?! Декілька разів таке вчиню, то сам переді мною вибачатиметься!
Я включила ноут. Він радісно привітав мене. Отже, бунту поки немає…

Параліч ніг
Іноді хочеться, щоб стався параліч ніг. Коли ти можеш ходити, тобі доводиться примушувати себе бачити оту фальшивість. Ти вже впав, впав по власній провині, але оточуючі (які зненацька вирішили приділити тобі увагу) починають заспокоювати. Від них тхне. Тхне фальшивістю. Усі їхні жести, міміка і, тим більш, слова просочені цим смородом. Та не це найжахливіше. Тримаючись на рівні, ти сам стаєш просякнутим цим запахом. Корчиш усмішку: «Так, звичайно… Розумію… Ні, ні, що ви… Так, я зверну на це увагу…». Ні, це ще не все…
«Нам це теж цікаво», – якщо це речення стосується чогось, пов’язаного з тобою, то те пусте! Це марні слова, яким вірять ідіоти, а ці ж ідіоти на них живуть. Ні, щоб відразу пристрелити, щоб сказати правду без отих пігулок, які продовжують больові галюцинації.
Як хочеться паралічу ніг! Щоб не йти з такою ганьбою додому. До чужого дому, не твого. Який і так тобі дошкуляє, що вже й вовком не можеш вити. Саме там тебе почнуть розпитувати, і ще більше плювати в душу. Особливо своїми «заспокоюваннями». Вони ж несправжні. Як і ці огидні усмішки. Як спокійний чи навпаки – істерично-радісний голос. На спокійний в тебе немає більше сил…
Але, коли ти не у себе в дома (хай і в чужому), ти змушуєш себе триматися, обходячись без сил. Люб’язність, уважність, терплячість та розуміння – все це палітра твого обличчя, а що за ним – кого це хвилює… Від цього і радісно, і холодно. І в приміщенні холодно по справжньому, а радість… Поки холодно, ти маєш на собі застиглу маску, а от як приходиш в ілюзію тепла – не можеш піти проти законів.
Якщо параліч ніг не станеться – свою ганьбу треба буде нести далі. Будеш ховати її за веселою істеричністю, грубістю, байдужістю. І всі віритимуть! І всі тебе втішать! І всі підтримають! Вони ж такі звиклі до фальшу. Як і ти. Всі фальшивлять! А тобі чогось муляє? А тобі хочеться паралічу ніг, щоб не ходити? Інакше, тебе пожене бісівська відповідальність йти? Не власне бажання піднятися (його вже давно втоптали). Не підтримка (а де її вбачати?). Не безвихідь (вихід є завжди, проте не обов’язково вдалий)…
Навколо люди, люди, а подивишся – пустка… І ти пустка для них. І чого ж ти, пустка, бажаєш? А хтось чогось ще досяг… Це феноменально, дивовижно, чудово! Хоч для когось вони теж будуть пустками, примарами. І як терпіти, коли ті, хто ДОСЯГЛИ, починають фальшивити для того, хто впав? Для них ти – пустка, яка займає час! Жахливе марнування часу! Проте ж їх бачать… А без цієї фальшивої гри їх осудять. Осудять, може, за правду, за раціональний вибір.
Якби параліч ніг відбувся раніше! Ти не зміг би піти на ту ганьбу, на яку сам себе прирік. В якій сам винен, а вони дарма дарують тобі «заспокійливе»… А, може, це і є така кара? Може, це тебе ганьбить ще більше, що ще краще? А для кого краще? Мабуть, для інших. Вони на твоєму тлі тоді вище. Той, хто стоїть хоч на колінах, завжди вище лежачого… Краще би був параліч ніг.
А якщо він не трапиться – ти підеш. Це ж твій обов’язок. Адже тебе штовхає в спину життя. Можна було б проявити свій характер, свій гонор. Так, можна. Але тоді тебе затюкають по справжньому, а не фальшиво. Може хоч у цьому буде якась честь? Проте, якщо не трапиться параліч, ти все одно продовжиш свій шлях. Бо здатися – це найбільша ганьба та невиправний злочин. Тому підеш. Без радості, без підтримки, без правди…

Усмішка
Лігма нічим не відрізнялася від інших, а скоріш – не вирізнялася. Вона нічого не робила супроти правил, але й ніколи не проявляла ініціативи. Така собі «сіра мишка», яка не чинить лихого і не буде рятувати світи, проте забезпечить таке іншим своєю працею. Саме завдяки таким людям стоять міста, міцніють чи слабнуть держави, з’являються герої та зловмисники. Спитайте будь-якого її товариша про неї і почуєте звичні речі. Вона любила музику, яку слухає більшість; вона сміялися, як усі, з примітивних жартів; вона відповідала такими ж добре відомими жартами. Навіть на світ вона дивилася якось банально. Лігма, як друг, завжди готова була прийти на допомогу, але ніколи цього палко не бажала. Дівчина навчалася непогано, проте й недобре. Як і більшість учнів, вона любила сидіти на свіжому повітрі з книжками на території престижної школи, де мала перебувати день і ніч…
Можна було б довго перераховувати її звичайності. Мабуть, одне з найяскравіших було захоплення літературою жанру фентезі і невеличке дуріння з питання магії. Чому ж воно найяскравіше? Дуже просто – дівчаче захоплення зайшло далеко, проте для оточуючих воно залишилося на тому самому рівні. Іноді Лігма зводила очі до неба і думала: «Увесь мій світ буденний та нецікавий, тільки небо не втратило якоїсь зачарованості». І справді, викиди небезпечних речовин з фабрик, заводів, автомобілів у повітря створювали незвичні неординарні хмарки, а сонце давало казкове забарвлення. В такі моменти всередині Лігми щось нервово тіпало, рвалося назовні, і дівчина злякано копирсалася у себе в голові, щоб знайти відповідь: «що це таке?». Відчуття з’являлося під час споглядання довколишніх пейзажів. Забираючись на горище будинку, дівчина оглядала зелений парк з вікна. Глянувши на невеличкий чи то лісок, чи то садочок, її охоплювало подібне переживання, і вона кволо, наче сп’яніла, перехилялася трішки через підвіконня. В той час вітер починав повівати їй в лице, немов намагався протиснути її тіло назад у приміщення. Лігма тоскно піддавалася, супилася, дивувалася своєму одурманенню і йшла до своєї кімнати. Голова починала невдоволено гудіти, рухи ставали ламкими та неприродними, а сама дівчина болісно згадувала оте тяжіння, оте переживання. Коли вона стояла у вікні, емоція заповнювали її повністю так, що дівчина не могла її осягнути. Повертаючись назад, чуття трохи гаснуло і ставало легшим для сприйняття. Саме тоді на Лігму звалювався той потяг до землі. Ба! Навіть не до землі! А до стрибка. Чистого, невимушеного, легкого, як політ, що нічого не обіцяв, нічого не вимагав – просто… Та порив вітру раз у раз приносив подих світу, нагадував, що вона не одна, а дівчина докоряла собі за слабкість.
Ще один день. Знову хтось, а не вона, отримав почесне доручення і блискучо його виконав, отримавши заслужену нагороду. Знову хтось був неслухняним і отримав не менш заслужене покарання. Знову уроки. Знову домашня. Знову вечір з фальшиво радісними та безтурботними друзями. Знову ніч… Лігма, як і потрібно, вклалася спати. Був червень і зараз, о двадцять першій годині, тільки наставали сутінки. Тепло. Дівчина лягла, а через секунду їй це наскучило. Полежавши так ще трохи, вона встала і квапливо одяглася.
Лігма побігла по осиротілих коридорах. Ніхто не зустрівся їй, ніхто не зупинив, ніхто не запитав. Охоплена якоюсь радістю, дівчина влетіла на горище, відчинила вікно і застигла. Вона почала упиватися особистим передчуттям і тому трішки колихалася. Ноги хистко стали на підвіконня, руки обперлися об раму, голова безсило то звисала, то здіймалася, щоб оглянути дивовижний краєвид. Кривава дуга сонця поступалася місцем фіолетовому куполу, який дбайливо покривав землю для настання світлої темряви. Усе в парку готувалося до ночі. Сіра смужка автомагістралі була досі метушливою і нахабно розрізала ту «природу», яку ще залишила людина. І дорога, і зелений парк школи ставали байдужими до всього, окрім Лігми. Раптом дівчина відчула набухаючу шалену цікавість кожної маленької травинки та могутнього дерева, які з нетерпінням чекали на одне з див. Вона неочікувано захотіла стати яструбом, що пікетує на свою жертву, стати ластівкою, що неначе пірнає за комашнею. Їй захотілося торкнутися тієї соковитої травички, допоки жорстока земля не притягне її до себе.
Дівчину хтось гукнув, вона не обізвалася. Ще мить і Лігма ступила крок у світ. Хтось схопив її за край одягу. Невеличка блискавка злості промайнула в голові, але спалах швидко згас, поступаючись місцем іншому, сильнішому переживанню. Вона летіла. Чужа рука, що намагалася її спинити, безуспішно стиснулася, адже тканина вислизнула. Сама дівчина летіла, хоча багато хто сказав би, що падала. Якщо вона виживе, то все одно буде казати про свій вчинок – політ, і ніхто її не переконає у протилежному. Лігма прямувала вниз, розправивши руки, як справжні крила. Вона хотіла кричати від задоволення, проте зустрічне повітря забивало їй рота. Вона насолоджувалася кожним міліметром шляху до землі, бо усвідомлювала, що миті ейфорії надто рідкісні, щоб даватися вдруге. Вона швидко помітила кінчики зеленої трави перед носом… Прийшло розуміння, що більше ніхто не дізнається про глибину цього щастя, в яке поринаєш і в якому розчиняєшся повністю. Навіть самогубці таке не відчувають, адже в момент свого польоту вони затьмарені причиною, через яку й ринули до невідомості. А Лігма хотіла жити! Хотіла захлинатися своїм життям! Хотіла досягнути чогось більшого! Хотіла зараз вижити… Зробити неможливе і не сплатити ціну за такі почуття. Обдурити, ухильнутися, викрутитися і не бути засіченою самою долею. Людина не народжена фізично літати. І ось так порушити звичний стан речей – дорого, проте варто. Але ж необов’язково платити своїм життям, не поторгувавшись. Вона не хотіла, не хоче, і не буде хотіти своєї смерті… Вона хотіла вижити…
Гострі кінчики трави торкалися обличчя, лоскотали його. Емоція дівчини міцніла, спалювала її і розгорталася вже на попелищі. І все.
Була зареєстрована ще одна спроба самогубства. На щастя, суїцид не вдався – дівчина, хоч і отримала безліч пошкоджень та переломів, залишилася живою завдяки вчасним діям її друга, що спершу не зміг врятувати Лігму самотужки. Найбільше здивував лікарів не факт того, що вона вижила, а те, що на її обличчі застигла легка усмішка, хоча падіння було болісним, а сама вона знепритомніла. Ніхто з друзів чи однокласників не могли пояснити її вчинку. Коли ж Лігма прийшла до тями, вона не відповідала. Ще довго спостерігали за нею і намагалися дізнатися, що її спонукало стрибнути. Лише один раз на її вустах з’явилася та блаженна усмішка і дівчина сказала:
– Інколи кажуть, що падати боляче. Та це не так. Падати буває занадто приємно, але коли нарешті впав – ось тоді й боляче…
Ніхто не зрозумів цих слів. Лігма усвідомила, що й не зрозуміють. Від цього усмішка і зникла. Якби вона повністю розповіла про диво, яке охопило її під час польоту, назвали б божевільною. «Нехай ніхто більше не пізнає цього. – думала про себе вона. – Нехай ніхто не знатиме цього щастя. Адже вибір невеликий: померти або спалити душу». Дівчина відчувала себе повністю виснаженою. Чим був той «політ»? Звичайним самогубством? Протестом проти буденності? Здійсненою мрією? Чи спробою вирватися з сірості життя? Цього не знала сама Лігма.
Після «польоту» знову потяглося звичне для неї існування…

Спека. Пекучий пісок. Будка експрес-мінету, як дивний вияв соціальної програми асоціальним способом. Дощана, потемніла споруда видавалася жалюгідною на фоні білих піщинок та розпатланих пальм, що позаду. Даху не було. З одного боку – хиткі дверцята, замкнені. З другого боку, що навпроти моря, дірка на рівні поясу.
Хлопчина знав про соціальну програму, про призначення будки, тому «мала архітектурна споруда» його не цікавила. Він завжди хотів дізнатися інше – хто там сидить? Проте подивитися у дірку ніколи не було можливості: або хтось використовував її за призначенням, або батьки пильно слідкували за хлопцем. Зараз же нікого біля будки не було, а мати й батько захоплено розмовляли зі своїми давніми знайомими, що теж прийшли на пляж, не сподіваючись на таку зустріч. Ще раз пересвідчившись, що дорослі поглинуті бесідою, допитливий малий почимчикував до споруди.
Отвір знаходився для нього зручно – на рівні очей, а нутрощі будки добре проглядалися, адже сонце стояло у самому зеніті.
На дощаній підлозі, притулившись до дерев’яної стіни, сиділа дівчина років з тринадцять-чотирнадцять. Очі покірно були закриті, а губи ледве розтулені. Темне волосся скуйовдилось, липнуло від поту. Брудна сорочка повторювала контури тендітного, виснаженого тіла, будучи напівпрозорою і вологою. Права рука обмацувала підлогу, на яку пролилася вода, а ліва даремно прикривала голову. Поряд валялася порожня, понівечена пляшка.
Дівчина підняла праву руку і лизнула її, хоча, певно, сама розуміла, що так їй не напитися. А, може, попалена сонцем, вона вже марила і не усвідомлювала цього вчинку. Її ж груди важко здіймалися, намагаючись ще раз вдихнути розжареного повітря, а голова залишалась непорушною.
Хлопчину пройняв жаль. На мить він поглянув на пакетик соку, що тримав у руці. Так, залишилось небагато, але він може вдосталь напитися, коли схоче, а вона…
Він просунув трубочку у дірку і здавив пакетик. На підлогу полився сік. Повіки дівчини різко піднялися, а вона сама спритно наблизилася до соку навкарачки. Хлопець же відсахнувся, закляк, а потім вигукнув:
– Веледін?!
Дівча зупинилось, почувши своє ім’я, а потім невдоволено поглянуло на брата.
– Що ти тут робиш? – хрипло спитала вона.
– Я…
Та він не встиг що-небудь промовити, як його схопили за плече.
Веледін чула голос батька, що почав сварити допитливого хлопчину. Чула, як брат марно намагається випитати, чому вона знаходиться у будці експрес-мінету. Чула, як мати скомандувала збиратися з пляжу, бо сонце стало нестерпним. Чула, як батьки насильно потягли хлопця, що поривав зрозуміти, чого вона тут…