Сохнуть квіти

На нашій могилі сохнуть квіти. Ці квіти бачать, як люди приходять і плачуть. А ми? Ми сліз не хотіли. Нехай ті нам люди пробачать…
Був жадібний серпень. Жадібний до повітря й води. Я до церкви ходила, хоча ходити незручно мені. Дивилась, просила, щоб могутня сила на мене не злилась. За те,що нею я трохи живилась. Ось так. По краплині енергію сили я пила. Бо всю свою витрачала… Згадаєш помалу, на що були тії трати? Ти сів же за грати. І я себе приносила. Тобі. Зараз, можливо,досі незрозуміло: а нащо? Ради чого ходила? В суді ж сталась підстава, яка й за грати запхала. Навіщо? А хто вже згадає, що там сталось? Нехай люд забуває, а нам усе те приснилось…
Тоді розмовляла. Прийду – і все ми говорили. Як же тебе пригнобили! Ті суди і судимість нізвідки. Та я не звертала на гнівливість твою і образи. Все вибачала? Ні, лиш не мала до тебе відрази.
І знову прийду, і знову ці розмови. Таємничі змови, що з в’язниці тебе заберу. Дивився ти дивно, наче я – якась божевільна. І так я казала. Надто добре себе знала… Який ти наївний! Як колись вірив у праведність суду! А сам сів невинний. Ну, не згадуватиму ту облуду… Нам так же хотілось доторкнутись до світла, зійти на високі гори. А я все чекала, коли випустять тебе з тої неволі. Чекала, сил на стороні набирала. І не тільки в церкві, а й у інших покою шукала. То таке, такий відпочинок. Чи знайшли вдвох спочинок? Мабуть, ні. Тоді ж ще чекала. Ні шкода ні сил, ні часу.
Наллю одна квасу. Рука тягнеться за другим стаканом. Я така, з таким станом, що все забуваюсь: тебе ж тут немає. То, кому рука ще квасу наливає? НікомУ. НікОму приходити до мого дому. І квасу зі мною пити. НікОму мене сварити. То, чого забуваюсь? Чого допізна тиняюсь в чужому кварталі? Може, там ми бували?
Минали роки. Знаю, що звідти поки не вийдеш. Я все одна, як хотіла ще від початку. Я з душею німа. І поставлю я жирну печатку. Під чим? Під договором тим, нічним. Щоб мовчати. Мовчати є в мене сили, а говорити – лиш з тобою… Так мучилась останньою весною. Мені двадцятий рік минало. Та все чуже і все лякало. Очікувала, щоб відвідати тебе. Відвідини… Вони тебе втомили? Щастя – через рік! Ми хотіли, тебе з в’язниці дочекатись. А ти… Ти знову хочеш вибачатись? За ті відвідини мої? Та – забирай! Вони – твої! Мені не треба. Я з тобою тією останньою весною так мучилась. За тебе билась. Із тобою. Бо ти бажав з усім покінчить. З життям, з в’язницею, зі мною! Ти так кричав: «Усе – кінець! Чи буде кращого покою, ніж в домовині?!». Я тоді: «Чи буде гіршої провини, ніж сам піти до домовини?». Ти промовчав. Хоча я знала, що згодом смерть ти планував.
І так весна, а потім – літо. Волосся моє білим цвітом, то й увібралось. Чи совість вмить твоя злякалась, коли побачила мене? Пусте! Не бери у серце зле! Не вибачайся. Ні, не треба. Чи в вибаченнях є потреба? Тепер я біла вся… Та, де твоя вина, що біла? Я такою будь хотіла.
Літом про смерть вже ти мовчав. Але я знаю – думав, думав! Чи могла думку я змінить? Можливо. Та зараз це і неважливо. В кінці серпня ти й помер… А як? Я й не пам’ятаю. І те добре. Лиш вітаю, що так проблеми відійшли. І дні мої.
Трохи згодом я все навчалась і жилА. Та не була я голодна. Не їм – і все. І це так добре. Бо, скільки грошей на «голодний», ми витрачаєм? Я й не їла. І квасу більше не пила. Одна вода, вода, вода. Одна вже шкіра. Одні кістки. Все це й лишилося мені. А більше я і не жадала. Сама струнка – стрункою стала. Та руки все трясуться щось. Якщо тримати довелось якійсь предмет, то випускала. Через місяць вже й мене не стало.
Чому удвох нас поховали? Може, що нерідні і не знали? Може, бачили вони (люди), що у в’язницю я ходила? Тоді, як мати твоя тебе й засудила? Було так. Так і буде. Чому приходять до нас люди? Чому пиячать, сльози ллють? Вони ж зі світу теж підуть…